Homesickness

In her essay, Kseniia Tsybulska describes her escape from Kyiv and reflects on her feelings of homesickness after her arrival. How can she live in Berlin or should she return after the war destroyed her life and her future.

Kseniia Tsybulska © private photo

Tуга за домом

«Ти плануєш повертатися додому?»

Не знаю, як правильно відповісти на це питання. Мене питає сестра, близькі друзі, нові знайомі, ба навіть незнайомі люди, з якими я заводжу розмови під час прогулянки з собакою. Так, я дуже сумую за своїм домом. Я та людина, що пускає коріння. Київ – це частина моєї ідентичності, зона комфорту, мій коханий. Це звучить мелодраматично, знаю, але я дійсно відчуваю глибоку ніжність до Києва. Я жила там усе своє життя, не маючи наміру виїжджати заради шансу на краще майбутнє. Гімн Києва називається «Як тебе не любити, Києве мій?», і це дуже точно підсумовує мої почуття до міста. Можливо, тому я ніколи не їздила за кордон вчитися чи працювати. Київ далекий від ідеалу, але він мій, і, повертаючись із моїх частих подорожей, я завжди із задоволенням дихала невимовно солодким київським повітрям. Але потім почалася повномасштабна війна.

24.02.22 я прокинулася від чи не двадцятого дзвінка від мого колишнього хлопця. Він живе в Берліні і не спав цієї ночі – протягом останнього місяця усі українці були напоготів, оскільки російські війська перебували біля українських кордонів. Він усю ніч дивився новини, тому коли путін оголосив війну, подзвонив спочатку своїй родині, а потім і мені, і, коли не зміг розбудити мене, моєму татові теж. Оце колишній хлопець, якого я заслуговую. Коли я нарешті прокинулася, мене накрило почуттям сюрреалістичності, бо я почала помічати звуки вибухів за вікном. Аеропорт «Бориспіль» сильно бомбили, а я жила з сестрою лише за 20 км від нього, на околиці міста. Моя старша сестра спала навіть глибше, ніж я (уявіть її в берушах і милій масці для сну), тому я розбудила її, сказавши: «Вставай, сестро, почалося». Навіть крізь сон вона зрозуміла, що саме почалось.

Спочатку я відчувала лише страх і потребу вижити. Останнє придушувало інші емоції, перетворивши мене на ефективну, хоча й дратівливу, людину, яка шукає інформацію, планує шлях, знаходить місце для ночівлі та ніколи не плаче. Ми були в дорозі сім днів. В мене була менструація. Здавалося, що бомби намагаються нас наздогнати – з Києва 24-ого до Білої Церкви 25-ого. Потім з Білої Церкви до Луцька того ж дня, а за ним Володимир 26-ого – ми бачили вибух за якісь 12 кілометрів від нас. Біля українсько-польського кордону ми затримались у, здавалося, нескінченній черзі разом з іншими жінками, літніми людьми та іноземцями. Чоловікам від 18 до 60 років вже було заборонено покидати країну. Деякі з водіїв, чоловіки, вивозили свої родини до безпеки польського кордону і повертались назад – залишитися або піти в армію. Я, сестра, наш тато та його дружина, її старенька мама з деменцією: усі ми були в одній машині. На кожного був маленький наплічник та запас води. Лютневі ночі в Україні бувають дуже холодними. Ми провели сумарно 72 години у тій черзі на кордон. Коли ми нарешті його перетнули і опинилися в безпеці, я відчула втому і гнів. Польське небо захищене НАТО. Чому ж НАТО не захищає українське небо, чому можуть вибухати бомби за 12 км від кордону без жодних наслідків для росіян? Так багато цивільних жертв можна було б уникнути. Я досі питаю себе, чому. Як і кожна українка та українець, зараз я вже дуже розчарована в ЄС, НАТО, Червоному Хресті, МАГАТЕ та інших організаціях, які показали себе безпорадними у вирішенні криз, для запобігання яких вони були створені.

Але ще до перетину кордону я почала тужити. Тужити за домом. Мене почало накривати хвилями, одночасно з усвідомленням того, що я полишаю свою країну невідомо наскільки. Тоді я ще думала, що місяці – наївно вірила, що ЄС і НАТО не дозволять росії довго вести повноцінну війну в Європі. Пам’ятаю як в якийсь момент у цій, здавалося б, нескінченній черзі ми з сестрою пішли гуляти лісом неподалік і невдовзі опинилися біля великого озера. Літні будиночки, розкидані під соснами на узбережжі, пара лебедів розрізала ідеальну амальгаму води, дятел час від часу порушував тишу лісу. Тиша втішала, заспокоювала. За якихось інших обставин ми могли б провести там вихідні, в одному з таких-от будинків, провести разом час на природі. Як я могла це все покинути? Як я могла усвідомити, що кожну хвилину є ризик, що сюди прилетить бомба і вся ця краса: озеро з лебедями; сосни з дятлом, який вишукує жучків, щоб поїсти; ми – буде знищена? Ні, оце я відмовлялася зрозуміти.

Чи планую я повернутися? Так, звичайно. Я знаю, що мій екзиль — це тимчасове явище. Я не хочу покидати свою батьківщину назавжди, і це сильно впливає на моє життя тут, у Берліні, і на мою інтеграцію в німецьке суспільство, чи то пак її відсутність. Перші шість місяців після російського повномасштабного вторгнення я не могла вирішити нічого складніше за те, який обрати хліб. Рішення веде до зобов’язань. Я не хотіла довгостроково зобов’язуватися ні на що в Берліні, сподіваючись, що будь-якої миті зможу повернутися в Україну. У найважчі періоди я почувалася так, ніби моє майбутнє було викреслено, вкрадено в мене імперіалістичною терористичною державою, яку, на жаль, деякі досі помилково приймають за країну. Усі мої довгострокові плани розбилися вщент. Як я можу жити своє життя без майбутнього? Минає один день і гине в безодні.

Натомість мої спогади напливають на мене хвилями, спогади про солодке безтурботне минуле, мирні у тому сенсі, глибину якого я раніше ніколи не розуміла до кінця. Вони приходять до мене напівмріями, напівспогадами дитинства, юності та зрілості. Мій дім тепер – в моєму минулому. Чи він лишиться мені лише спогадом? І навіть якщо дім можна називати спогадом, відбитком мого оточення в дитинстві (природа, перш за все, але також будівлі, люди, як вони виглядають і як звучать, що вони роблять на вулицях, у які ігри грають діти, як вони ці ігри називають тощо), то туга за батьківщиною – це набагато більше, ніж просто ностальгія. З ностальгією люди, здається, приймають той факт, що час не може повторитися, і тому ностальгія гірко-солодка. Хтось радісно вигукне: «Ось там моя школа, ми весь час лазили по оцьому дереву, ховаючись від батьків», та солодко й тихо зітхне. Однак коли моє теперішнє оточення не відповідає моїм очікуванням, тоді починається туга за домом. Солодкавість зникає і лишається тільки гіркота, гіркота втрати. Немає дерева, на яке я можу вказати. Я живу в місті, яке є домом для якихось інших, вже дорослих дітей. Часом ця втрата настільки нестерпна, що справді нагадує хворобу. І в цьому є щось більше, ніж просто смуток. Почуття туги складне, як і слово.

Дозвольте мені трохи поділитися з вами етимологією – я люблю копатися в семантиці, тому що це дає мені можливість ретельно підбирати слова і таким чином висловлювати себе якомога точніше. У німецькій та англійській мовах це слово буквально означає біль від сумування за домом («Heimweh», «Homesickness). У деяких інших мовах це описує щось більше схоже на журбу та тугу з відтінком смутку через розлуку з коханою. Деякі приклади: португальська: «saudades de casa», валлійська: «Hiraeth», арабська: الحنين إلى الوطن. А в моїй рідній мові, українській, сполучення слів таке: ‘туга за батьківщиною’.

Цікаво, як етимологія вкладає додаткові значення у слова, як у деяких мовах є слова для унікальних понять, які неможливо перекласти на інші мови, лише описати. Вище я казала про тугу, як про справжню хворобу, яку можна вилікувати, але подумавши, я розумію, що насправді маю на увазі неповторний стан душі, який не можна виправити за допомогою медицини. Я почуваюся внутрішньо зламаною людиною, наче мою хронологію було брутально вирвано з моєї душі. Я втратила не лише те, що залишила. Я також втратила мрію про майбутнє життя без війни. Чи, мабуть, навіть дві версії мого майбутнього. Майбутнє, яке я мала перед вторгненням. Майбутнє, яке я могла би мати тут, якби не була настільки дезорієнтованою і тужливою. Це мій власний Втрачений рай.

Я живу в Берліні, але кожен день читаю українські новини, а моя стрічка в Instagram складається здебільшого з українських постів. У мене ніби роздвоєння особистості. Я не вдома і не в Берліні. Або я і тут, і там. Я не така, як кияни, які зараз емоційно – принаймні частково – оніміли від новин. Людина мусить трохи заціпеніти, якщо хоче продовжувати жити своїм життям. Це не вибір, а питання виживання. Я також не схожа на берлінців, які не розуміють реальності війни. Навіть найжахливіша стрічка новин не передає цього жаху.

Не зрозумійте мене неправильно, я ціную те, що маю тут. Я знайшла двох друзів, у мене є житло і курси німецької мови, які займають мій час. Берлін – місто багатьох можливостей, гарної природи, зручної інфраструктури та мультикультуралізму. За інших обставин я, мабуть, могла б бути тут щаслива. Але здебільшого я просто почуваюся сумно, розлючено і безпорадно. Незважаючи на шалене бажання поїхати додому, я не можу прийняти рішення: залишитися в Берліні чи назавжди повернутися.

Я запитую себе, чому. Це тому, що Україну щовечора атакують? Щоранку я починаю день зі статистики загиблих мирних жителів і зруйнованих будівель. Я боюся? Так. Це причина? Ні, за ці півтора року я приїжджала в Київ вже тричі. Я б не їхала, якби так боялася бомб. Крім того, сестра вже повернулася, чому я не можу? Поверхнева відповідь була б така, що мені потрібно бути фінансово незалежною, щоб повернутися, а я втратила за цей час роботу, і зараз не так легко знайти нову. Чи це єдине, що заважає мені взяти квиток в одну сторону? Ні. Можливо, я боюся тієї людини, якою я буду, коли повернуся.

Хтось якось сказав мені, що нова країна дає тобі повну свободу відкривати себе заново та бути тим, ким хочеш бути в цей період свого життя, перевтілюватися у нову персону. Я думаю, що перевтілення — це форма уникнення. Я була задоволена тією версією себе, якою стала перед війною. Мені не було від чого тікати. Поки росіяни не почали скидати бомби.

Коли я повернуся, Київ вже не буде таким, яким я його пам’ятаю. Це буде місто, поранене війною – і не лише вулиці та будівлі, а й люди. Коли я заплющую очі і намагаюся уявити майбутнє, я бачу Київ, своє рідне місто. Згадується довоєнна картина. Потім вибухи псують зображення. І тоді я відчуваю певне дуже неадекватне почуття. Я відчуваю FOMO (нав’язливе побоювання пропустити щось) по відношенню до батьківщини. Це почуття видається мені неадекватним тому, що я не боюся пропустити якісь розкішні вечірки чи захоплюючі пригоди. Навпаки, я сумую за небезпечним, непередбачуваним, незручним життям, у якому кожен день є боротьбою. Життям в Києві, де місцеві мешканці ходять у бомбосховища та снідають у кафе, найсміливіші люди, яких я коли-небудь бачила. Спільнота, частиною якої я більше не є. Я питаю себе: що я роблю для перемоги? Чи достатньо донатити, репостити, волонтерити, ходити на протести, поширювати правду? Чи достатньо в мені сміливості? Чи можу я бути цією людиною?

Коли я повернуся, чи зможу я відновити зв’язок зі своїми друзями, які ніколи не виїжджали? Ця невидима, але відчутна розлука стає все глибшою з кожним безсонним місяцем, який люди проводять у коридорах і бомбосховищах.

Чи маю я право святкувати нашу перемогу так, як матимуть люди, які воювали, активно волонтерили чи навіть просто залишилися?

Я знаю багато інших українців, які ставлять собі такі ж питання. Для себе я поки не знайшла відповіді.

Можливо, моя туга за домом є відповіддю. Маленька жертва, яку я готова принести для того, щоб після перемоги все ще мати змогу об’єднатися зі своїми співвітчизниками. Показати їм – бачите, я з вами, я завжди була подумки з вами, в Києві. Я опираюся інтеграції тому, що це означає забуття. А я ні на мить не хочу забувати.

Homesickness

‘Are you planning on coming back home?’

I don’t know how to correctly answer this question. I get asked by my sister, my close friends, new acquaintances, even random people I talk to during a walk with my dog. Yes, I miss my home a lot. I am a deeply rooted person. My city is a part of my identity, my comfort zone, and my lover. That sounds melodramatic, I know, but I have indeed a surmounting tenderness for Kyiv. I have lived there all my life, with no intention of leaving for a chance of a better life. The city hymn is called ‘How can I not love you, Kyiv of mine?’, and I couldn’t agree more. That’s probably the reason I’ve never gone abroad to study or work. Kyiv is far from perfect, but it’s mine, and, coming back from my frequent travels, I was always happy to inhale that sweet indescribable city air. But then, the war.

On 24.02.22 I woke up from what seemed like the twentieth call from my ex-boyfriend. He lives in Berlin and did not sleep that night – every Ukrainian was on edge for the last month or more, with russian troops gathering along Ukrainian borders. He was watching the news all night so when putin declared the war, he called his family, and then called me and, not reaching me at first, my dad, too. The ex-boyfriend I truly deserve. When I was fully awake, I remember feeling a slight tinge of surreality, finally noticing the sounds of explosions outside. Boryspil airport was being heavily bombed, and I lived with my sister only 20 km away, on the outskirts of town. My sister was an even more profound sleeper than I (imagine her in earplugs and a cute sleeping mask), so I shook her up saying: ‘Get up, sis, it has started.’. Even through the sleep fog, she knew what ‘it’ meant.

At first all I felt was fear and a need to survive. The latter suppressed other emotions, mobilizing me into an effective, sometimes snappy, person, that finds information, plans a way, finds a place for the night, and never cries. We were on the road for seven days. I was menstruating. It seemed like the bombs followed us – from Kyiv on 24th to Bila Tserkva on 25th. From Bila Tserkva to Lutsk on the same day, then Volodymyr on 26th – we saw an explosion not further than 12 km from us. Near the Ukrainian-Polish border we were held up in a seemingly endless queue consisting mostly of women with children, older people, and foreigners. Men aged 18-60 were already prohibited from leaving the country. Some of the drivers were men that transported their families to the safety of the Polish border and then went back to stay or to enlist in the army. Me, my older sister, our dad and his wife, her old mother with dementia – there were five of us in one car. Each had a small backpack plus water supply. In Ukraine, it gets really cold on February nights. We stayed for seventy-two hours waiting to cross, packed in that car. When we finally crossed the border, I felt exhausted, safe and outraged. In Poland the sky is protected by NATO. Why isn’t NATO protecting the Ukrainian sky, why could explosions happen some 12 km from the border and be ignored? All those casualties could have been easily avoided. I still ask myself that question. As every Ukrainian, I am by now hugely disappointed in the UN, NATO, Red Cross, International Atomic Energy Agency and other organizations that proved themselves helpless when dealing with crises they were created to avert.

But even before crossing the border, it began. The homesickness. It started to wash over me in waves, simultaneously with the realization that I’m leaving my country for who knows how long. Back then, I counted in months – I was still naive believing that the EU and NATO would not allow russia to wage a full war in Europe for long. I remember that at one point in that seemingly endless queue, my sister and I took a walk in the forest nearby and soon found ourselves near a big lake. Summer houses scattered under pine trees on the coastline, a pair of swans cut the otherwise perfect amalgam of the water, a woodpecker occasionally broke the silence of the forest. The silence was comforting, soothing even. Under some other circumstances, we could have spent a weekend there, in one of the houses, enjoying nature and time together. How could I leave all that? How could I comprehend that any minute there is a risk a bomb is dropped here and all that beauty – the lake with swans; pine trees with a woodpecker looking for bugs to eat; us; – is destroyed? No, that was something I refused to understand.

Am I planning on coming back? Yes, for sure. I know my exile is only temporary. I don’t want to leave my homeland for good, which heavily affects my life here, in Berlin, and my (lack of) integration into German society. First six months after the russian full-scale invasion I wasn’t able to make any decisions bigger than what bread to choose. A decision leads to commitment. I didn’t want to commit to anything long-term in Berlin, hoping that at any moment I could return to Ukraine. In some of my darkest times, I felt like my future was scratched blank, stolen from me by an imperialistic terrorist state that is, sadly, still mistaken for a country. All my long-term plans were shattered. How could I live my life without a future? A day goes by and perishes into the abyss.

Instead, my memories flush over me in waves, memories of sweet untroubled past, peaceful in a sense I never fully realized before. They come to me as half-dreams, half-reminiscences of childhood, adolescence and adulthood years. My home is now my past. Is my home just a memory now? And even if home can be called a memory, an imprinting of my childhood surroundings (nature foremost, but then buildings, people, what they look like and what they sound like, what they do on the streets, what games children play, what they call these games), then being homesick is a lot more than being nostalgic. With nostalgia people seem to accept the fact that time cannot repeat itself, and thus nostalgia is bittersweet. A joyful exclamation: ‘Look, over there is my school, we used to climb this tree all the time, hiding from parents’, ending with a sweet quiet sigh. When, however, my current surroundings don’t match my expectations, that’s when homesickness begins. The sweet is gone and only bitter remains, the bitterness of loss. There is no tree I can point to, I’m in a city that is a home-sweet-home to some other grown-up children. It’s a loss at times so unbearable it can indeed feel like an illness. And there’s more to it than just sadness. It’s a complex feeling as well as a complex word.

Allow me to share with you a bit of etymology – I love to dig into semantics, because it allows me to carefully select my words and thus express myself with delicate exactness. In German and English, the word literally means the pain from missing your home (‘Heimweh’, ‘homesickness’). In some other languages it describes something more of a yearning and longing tinged with sadness over being apart from your beloved. Some examples being Portuguese: ‘saudades de casa’, Welsh: ‘Hiraeth’, Arabic: الحنين إلى الوطن. And in my mother tongue, Ukrainian, the combination of words are: ‘туга за батьківщиною’.

It’s funny how etymology conveys additional senses into words, how some languages have words for unique concepts that cannot be translated into other languages, only explained. I talked earlier about ‘homesickness’ like one talks about a real illness that could be cured, but when I say “туга”, I mean a specific state of mind, which can’t be fixed with the help of medicine. I feel like an innately broken person, my chronology was brutally ripped. I haven’t only lost what I’ve left behind. I have also lost the dream of the future life without the war. Or maybe two versions of my future were stolen. The future I had for myself before the invasion. The future I could have had here, were I not so disoriented and longing for Ukraine. My own Paradise Lost.

I live in Berlin, but I read Ukrainian news every day and my Instagram feed mostly consists of Ukrainian posts. It’s as if I had a split personality and a split mind. I am not home nor am I in Berlin. Or I am both here and there. I’m not like Kyivans, who are by now emotionally numb – at least, partially – from the news. You must go a bit numb if you want to continue living your life. It’s not a choice, but a matter of survival. Neither am I like Berliners, who don’t grasp the reality of the war. Even the most gruesome newsfeed does not convey the horror of it.

Don’t get me wrong, I appreciate what I have here. I made two friends, I have a place to live and German language courses to occupy myself with. Berlin is a city of many possibilities, great nature, convenient infrastructure, and multiculturalism. Under other circumstances I would probably be happy. But mostly I just feel sad, angry and helpless. Despite fiercely wanting to come back, I cannot make a decision either to stay in Berlin or to go for good.

I ask myself, why. Is it because Ukraine is being attacked every night? Every morning I start the day by reading the statistics on killed civilians and destroyed buildings. Am I afraid? Yes. Is that the reason? No. I traveled back three times already. I wouldn’t if I was that afraid of the bombs. Besides, my sister has already returned, why can’t I? The superficial answer would be that I need to be financially self-sufficient in order to come back, and I am not. I’ve lost my job during the war, and it’s not that easy for me to find a new one. Is this the only thing stopping me from returning? No. Perhaps I’m afraid of the person I’ll be once I come back.

Someone said to me that a new country gives you complete freedom to reinvent yourself and be whoever you want to be in this period of your life. I think that reinvention is a form of avoidance. I was content with the version of myself I’d become just before the war. I had nothing to escape from. Until russians started to drop bombs.

When I return, Kyiv won’t be the same as I remember. This would be a city scarred by war – not only streets and buildings, but also people. When I close my eyes and try to imagine the future I see my beautiful hometown. The pre-war picture comes to mind. Then the explosions shatter the image. And then I  feel the most inappropriate feeling. I feel FOMO (fear of missing out) from home. FOMO, unconventional in its nature, while I miss out not on the luxury parties or exciting adventures. I miss out on the high-risked, unpredictable, uncomfortable, every-day-is-a-battle life. Life in Kyiv, where locals go to bomb shelters and breakfast cafes, people of the bravest kind I’ve ever met. A community I am no longer a part of. I ask myself questions. What do I do for the victory? Is donating, reposting, volunteering, going to protests, spreading the truth enough? Am I brave enough? Could I be that person?

When I return, would I be able to reconnect to my friends who never left? That invisible but palpable separation grows deeper with every sleepless month people spend in the hallways and bomb shelters.

Would I have the right to celebrate our victory in the same way that the people who fought, actively volunteered, or simply stayed, would?

I know a lot of Ukrainians that are asking themselves the same questions. I still don’t know the answer for myself.

Perhaps my homesickness is the answer. The sacrifice I am willing to give in order to still be able to connect to my fellow Ukrainians after the victory. To show them – see, I’m with you, I was always mentally with you, in Kyiv. The opposition to moving on, because moving on means forgetting. And I never want to forget.

Kseniia Tsybulska is a Ukrainian from Kyiv. After the Russian invasion she came to Berlin and lives there until today. She studied economics in Kyiv and worked in the IT field. She has a dog named Cassy.

As part of the project Flight – Exile – Participation: Citizen Science on historical and current flight experiences as participatory educational work (FEP), Kseniia wrote the essay “Heimweh” (Homesickness), in which she processes her new beginning in Berlin and her homesickness for Kyiv and Ukraine.

The essay “Homesickness” was first published on the website of the We Refugees Archive as part of the project Flight – Exile – Participation: Citizen Science on historical and current flight experiences as participatory educational work (24.10.2023).